Название: Щоденник Марії Дикон (Дневник Марии Дикон)
Автор: Мильва
Переводчик: Gabrielle Delacour
Категория: Het
Жанр: Drama
Рейтинг: G
Дисклеймер: Северус Снейп належить Дж. К. Ролінґ

~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Я всю дорогу проревіла. Ні, у Гоґвортсі я спокійна була і в Гоґвортс-експресі теж. Сиділа собі тихенько, робила вигляд, що дрімаю. Втім там ніхто і не займав, всі були мов ошелешені. А потім сіла на поїзд до Бристоля, і тут мовби щось найшло. Сиджу, ревма реву, люди на мене дивляться, мов на причинну. А мені байдуже. Адже знала, що треба заздалегідь наплакатися, бо якщо вдома буду плакати, то мама збожеволіє з хвилювання. Дочка більшу частину року невідомо де, невідомо з ким. Добре хоч новини чарівні до неї не доходять, а то б зовсім змучилася. Я її намагаюся не лякати. В неї ж окрім мене і немає нікого - єдина розрада.

Сьогодні знову про нього думала. І дивно ж - як його всі ненавиділи, анекдоти розповідали про похорон на "біс". А як дізналися, що він загинув, одразу жаліти почали, і про в'їдливість його забули, і про те, як слизеринців своїх відборонював. З іншого боку, кожний декан своїх захищає, але ж не так нахабно, еге ж? Те, що він робив, це ж зовсім несправедливо. І недаремно на нього ображалися.

Ні, читаю зараз і сама собі не вірю. Ніби огудити його хочу, щоб не так боляче було. Адже це не просто тому, що помер хтось, кого я знаю. Ось коли Седрик загинув, я так не побивалася. Чи маленька була, не розуміла? Дивно. Хто він мені? Вчитель. Просто вчитель.

І чого вони так трунки ненавиділи? Мені цей предмет кулінарію нагадує. Як бабця мене вчила картоплю в суп різати: якщо суп з рисом, ріжеш кубиками, а якщо з локшиною - тоді тоненькими брусочками. Та овочі для салату: грубими шматками - недобре, а покришиш - і смаку путнього не вчуєш, місиво якесь, а не салат. Отак і тут - хіба корінь асфоделя важче нарізати, ніж відро капусти для засолу нашаткувати? Мені так подобалося. І вся ця точність, акуратність... Ну не знаю я, що там такого страшного. А втім...втім... Пам'ятаю ми з Келлі посварилися. Вона мені: „Ти зілля зіпсувала, ти все на око додаєш!” Я кажу: „Я завжди відчуваю, скільки треба покласти, а якби ти вогонь вчасно зменшила, все б у нас вийшло”. Засперечалися ми. Вона каже: „Ну відміряй мені три грами сухого цвіту заячої крівці”. Я щіпку на терези кидаю - точно три грами. Вона: „А тепер десять”. Кидаю трохи більшу щіпку - точнісінько десять грамів. Всі отетеріли. Питають, як це в мене виходить, а я пояснити не можу. Сама не знаю. Я ж коли тісто на пироги заводжу, теж все завжди на око кидаю, і жодного разу не було, щоб тісто не підійшло. Може, це здатність така від природи?

Пам'ятаю, купила диню, а вона зелена була. Так надумала я з неї конфітюри зварити. Ніколи не варила, дай, думаю, спробую, не викидати ж. Поставила варитися, а день був спекотний, зморило мене, я й прилягла в кімнаті відпочити. Прокидаюся, а конфітюра моя загусла так, що й рідини не зосталось - самі шматочки дині в сиропі. Розклала на таці, підсушила ще трохи. Вийшли цукерки. Справжнісінькі цукерки. Злупили їх, пам'ятаю, за милу душу. Потім мати все просила, щоби я ще раз спробувала цукерок наварити. Я їй кажу: „Мамо, це ж випадково вийшло. А вдруге певно не вийде - я ж не знаю, скільки спала”. А вона мені: „Щоб вчасно заснути і вчасно прокинутися, це теж талант потрібен”. Он як!

Літо якесь безкінечне. Дні тягнуться, мов гумові. Мама цілоденно на роботі, а я квартирою тиняюся і згадую, згадую. Як я його вперше побачила. Злякалася, їй-бо. Такий високий, чорний, очищами блиснув. Мені сказали, що він слизеринський куратор, так я аж зраділа. Уже знала, що в Слизерин певно не потраплю. Я ж маґелка наполовину і жила серед маґлів, а там самі „справжні арійці”. Добре хоч не в Ґрифіндор мене закинули, ґрифіндорців він ненавидить, ох як ненавидить. За що, не знаю, але ж мабуть, є причини. Не може бути, щоб така ненависть через якусь дрібницю. А з нас-то що візьмеш? Він до мене особливо й не прискіпувався. Пам'ятаю тільки одного разу я в клас із дзвоником вбігаю, а він мені: „Міс Дікон, ви запізнилися на сімнадцять секунд”. І навіть на годинник не глянув. Мабуть, відчуття часу - дійсно природний талант.

Дівчата казали, що він потворний. Але ж це неправда. Чоловік і має бути таким, як на мене. І мама завжди казала, що красивий чоловік - це чужий чоловік. Сама одружилася із красенем, то й що? Скільки років уже одна живе. Тільки я в неї і залишилася. Краще вже такий, кривоносий, аби любив та на чужих молодиць не дивився. Дурна я, правда? Адже спочатку все мріяла, як воно було б, якби в мене був такий батько. Він би матір не зраджував, і вони б не розлучилися, і жили б не в Бристолі, а в якомусь його родовому замку. Адже в нього є замок, еге ж? Тільки я б тоді готувати не змогла, тому що в замках всю роботу виконують ельфи.

А потім щось змінилося. І мрії вже інші пішли. Ніби ми з ним удвох в тому замку, і він мені зовсім не батько.

А дівчата говорять, він нечепура. Який же він нечепура? Він зелом пахне, а був би неохайний, пахнув би інакше. І що з того, що волосся масне? У мене теж масне, кожного дня доводиться мити. А ось так навештаєшся за цілий день по кухні в спеку, так у нього такий вигляд стає, ніби місяць не мив. То й що?

Дурепи вони, просто дурепи.

Я сьогодні вулицею йшла, бачу: попереду чоловік. Чорні джинси, чорна сорочка, волосся до рам'я. І тут мені мов у голову стукнуло - він! Чому так подумала, навіть не знаю. В джинсах я його не бачила ніколи (та в нього їх, мабуть, і не було). Просто високий, худий, сутулиться трохи, ще й волосся це, і руки... Боже, пальці такі довгі, у півтори рази довші за мої. Я бігцем! Обганяю -- ні, зовсім молодий хлопець, і не схожий аніскільки.

Йшла додому - плакала. І зараз плачу.

Що ж це таке? Він мені вже в першому-ліпшому ввижається.

Тільки зараз зрозуміла: смерть - це назавжди. Ніби двері зачинилися, і вже не відчиниш, і ключа не підбереш - намертво, так і є, намертво. І все, про що я після Нового Року мріяла, ніколи вже не здійсниться. Може, і так не здійснилося б, адже він зовсім не звертав на мене уваги. Хто я для нього - така ж учениця, як інші. Він же й не хвалив мене ніколи. Зазирне у казанок, гмикне й піде далі. Значить, все правильно. Було б неправильно, вилаяв би. Чи навіть не вилаяв, а... Навіть не знаю, як це назвати. Взяв на кпи, мабуть. Він так прикласти вміє, що просто стоїш, повітря ротом хапаєш, і не знаєш, що відповісти і як виправдатися, і відчуваєшся дурепою. Вміє...

Я в теперішньому часі про нього пишу, а його ж більше немає. Немає, і все. І нічого в мене з ним вже не буде. І бути не могло, бо він мій вчитель. І він би й пучкою мене не торкнув, навіть якби я йому подобалася. А я не могла йому подобатися, бо я звичайна, і ніяких талантів особливих у мене немає, і зовнішність...

Я вчора не могла заснути. Перебирала в пам'яті рецепти отрути. Так, щоб одразу - не мучитися, болю щоб не було, чи нудоти, чи, Боже збав, марення. І знаю ж одну суміш, і все, що треба, в мене є.

Гарна звичка - інгредієнти по щіпці цупити, за чотири роки така колекція набралася, пишатися можна. По пакетиках все розкладено, підписано, термін придатності всюди вказано. Якби він побачив...

Не дай Боже, мама ці нотатки прочитає. Я б чари наклала, та на канікулах не можна. Доведеться ховати.

Казанок ось на плиту поставила. Добре - плита газова, все-таки живий вогонь, а не електрика якась. Сиділа, кришила, товкла, різала. Ніби уві сні. Ніби вів мене хтось.

Приготувала, охолодила, в склянку налила. Сиджу і думаю. Ось вип'ю зараз - і все. Нічого більше не буде, ні сліз цих дурних, ні думок. Кому я потрібна? У мене навіть друзів тут немає. Приїжджаю з Гоґвортсу як у пустку. Я ж до вересня вся змучуся, а потім повернуся до школи, а його там немає, і трунки хтось інший вестиме. І кабінет його вже іншим буде, той новий вчитель все переставить на свій лад.

А потім уявила я собі, як мама з роботи повернеться і мене знайде. У мене ж хоч Гоґвортс є, а в неї? Робота і я? Та ще бабця, але вона зараз у Росії. А без мене їй що залишиться? Як вона житиме, бідненька? Мені без мрії своєї дурної важко жити, а їй - без живої людини?

Плачу, знову плачу. Але я не буду це пити, правда, не буду. Зараз, заспокоюся трохи, і виллю в мийку, і казанок вичищу. Казанок, він завжди має бути чистим.

Сьогодні вулицею йшла, і дитинка в животі ворухнулася. Дивно, це зазвичай ввечері буває, коли я музику слухаю, а тут - несподівано так. І мені на думку спало чомусь, якщо хлопчик буде, Северусом назвати. Не знаю, звідки взагалі така думка взялася. А потім страшно стало. Адже кажуть, якщо назвати дитину на честь когось, то вона може долю повторити. А я не хочу, щоб мій син таким молодим загинув. Ні, не треба.

І взагалі, я чомусь упевнена, що в мене буде дівчинка.

Розмовляла сьогодні з Келлі. Вона мене кличе в святого Мунго працювати, зіллєвар їм, бачте, потрібен. До того ж терміново. Я їй сказала, що в мене досвіду зовсім немає, а вона каже, що підсунула своїй начальниці мазь, що я її для Келліної бабці від радикуліту зробила, так начальниця тепер жадає мене побачити й одразу до штату взяти, а коли почула, що я у Снейпа вчилася, так взагалі в захват прийшла. А скільки я там у нього вчилася? Чотири курси неповні.

В принципі, мені вдома вже набридло сидіти, і чоловік не проти, щоб я працювала. Тільки ось доведеться няньку для Джорджії знайти, все-таки я не хочу її у садок віддавати.

Смішно: я коли Келлі сказала, що доньку назвала Джорджією, бо батько Джордж, вона заявила, що мені бракує уяви.

Зараз ось сиджу, пишу, а дочка у ліжечку сопе, і чоловік уже спить, йому завтра рано вставати на роботу. І такий він смішний уві сні: обличчя зовсім дитяче. А я тут згадала, як трунок на газовій плиті варила, і серце зайшлося. Лише подумати - адже нічого цього в моєму житті могло і не бути.

Конец